Вікові кризи
життя і процес соціалізації індивіда
Складові соціуму нерівноцінні і неоднаково
впливають на індивіда в різні періоди його становлення. Найвідчутнішими щодо
цього є кризові періоди в житті людини, а також економічні, політичні,
релігійні, побутові, соціокультурні, соціально-психологічні умови, дія яких
може бути як стабілізуючою, так і деструктивною.
У різні періоди життя людини відбуваються
зміни в її психіці. Вони можуть розгортатися повільно і поступово (еволюційні
зміни). У кризові періоди розвитку і становлення індивіда ці зміни раптово вибухають,
розвиваються бурхливо і швидко, призводячи до глибоких наслідків. Цей
психологічний феномен позначений поняттям "вікові кризи”.
Вікові кризи — особливі,
перехідні періоди розвитку людини, які характеризуються психологічними змінами
і нею переживаються.
У сучасній психології ще не вироблено єдиного
погляду на вікові кризи. Одні дослідники вважають їх ненормальним, болісним
явищем, результатом неправильного виховання, інші — вбачають у кризах
конструктивну функцію, вважаючи їх закономірним, неминучим явищем. Очевидно,
більшу рацію мають ті, хто називає вікову кризу природним явищем, оскільки
протягом життя її переживають усі люди. За своєю суттю вона є внутрішнім
конфліктом з приводу життя, його сенсу, головних цілей і шляхів їх досягнення.
Переживання людиною кризи тісно пов'язане з глибиною і гостротою усвідомлення
кризового стану, з рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії.
Вікова криза визріває всередині особистості, настання її спричинюється тим,
наскільки людина засвоїла все, що необхідно було опанувати на певному віковому
етапі.
Традиційно виокремлюють кризи дитинства,
підліткового, юнацького, похилого віку, зрілості. Крім кризових періодів,
психологія вивчає кризові стани. Щодо них теж побутують різні погляди.
Наприклад, сучасний вітчизняний психолог Наталія Максимова виокремлює такі
кризові стани у підлітковому віці: філософська інтоксикація (інтенсивна
інтелектуальна діяльність, спрямована на самостійне розв'язання "вічних”
проблем — сенсу життя, призначення людства тощо); криза втрати сенсу життя
(супроводжують її висновки про безглуздість життя взагалі, що підвищує ризик
підліткового суїциду); афективно-шокові реакції (виникають у відповідь на
зовнішню психотравмуючу ситуацію — напад бандитів, смерть родичів тощо,
тривають, як правило, недовго і можуть спричинити реактивну депресію,
посттравматичний стрес).
Періодизація психічного розвитку враховує
передусім психофізіологічні зміни в організмі людини, а періодизація
соціального розвитку спирається на особливості взаємодії індивіда з соціумом на
різних етапах його життя, тобто на міру його включення в суспільну діяльність
та соціальні контакти, особливості засвоєння соціального досвіду і відтворення
соціальних зв'язків. Тому вона має дещо інші вікові межі. Наприклад, згідно з періодизацією
психічного розвитку, старший підлітковий вік і ранній юнацький вік належать до
різних вікових періодів, а згідно з періодизацією соціального розвитку — до
єдиного маргінального (перехідного) періоду соціалізації.
За твердженням Е. Еріксона, протягом життя
людина переживає вісім психосоціальних криз (рис. 1), які є специфічними для
кожного вікового періоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг зумовлює
розвиток особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію): криза довіри —
недовіри (перший рік життя); автономія — сором та сумніви (два — три роки);
ініціативність — почуття провини (три — шість років); працьовитість,
старанність — комплекс неповноцінності (сім — дванадцять років); особистісне
самовизначення, ідентифікація — індивідуальна сірість, конформізм (дванадцять —
вісімнадцять років); інтимність, комунікабельність — ізольованість, замкненість
на собі (близько двадцяти років); турбота про виховання
Кризи
Рис. 1.
Психосоціальні кризи людини (за Е. Еріксоном) нового покоління
— "занурення в себе” (тридцять — шістдесят років); задоволення від прожитого
життя — відчай (за шістдесят). У контексті цієї концепції становлення
особистості є зміною етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення
внутрішнього світу індивіда, змінюються його стосунки з навколишнім
середовищем, а криза вікового розвитку — деяким узгодженням індивідуальних,
біологічних чинників із соціальними. Саме в кризові моменти загострюється
боротьба між позитивною та негативною ідентичністю, що може спричинити аномальну
лінію розвитку.
| 